Последний визит: 2018-05-29 11:32:41
Сейчас не в сети

Меню страници

Новые комментарии

Добрый день, уважаемые читатели.
Презентую Вам свою новую страницу на данном сайте, в связи с утерей доступа.
Моя новая страница: http://udovenko.avtor.me/
Написал(а): udovenko
2018-06-16 | Произведения
Запись: РОДИННА ІСТОРІЯ
Под влиянием положительных эмоций, вызванных прочтением книги П.И.Удовенко ныне известная украинская поэтесса М.А.Фомина написала в качестве рецензии нижеприведенные стихи:

“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.
Усе оживає – стає незабулим,
Рукою торкає оголених нервів.

Вона співчутливі посіяла зерна,
Незнане, небачене стало почулим.
“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.

І війни, і голод – народе стражденний,
З тих років твоїм оптимізмом війнуло,
Бо пам’ять живе – незатягнута мулом –
В ній – сутність і велич, і магія, й кревність.
“Родинна історія” – книга шедеврів.

***

Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни,
Ворушить чари – трепети весни,
Підводне царство й подих м’яти-рути.

Морів і океанів гомін чути
Не наяву – у відгуках луни.
Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни.

Були в нім шторми, радість і осмута,
І мамині мудрини сивини,
Йому тепер не відшукать ціни,
Бо все це довелося осягнути.
Пройшли роки. Минуле не забути.

После прочтения книги были написаны стихи, помещенные в Инете:
http://vladvasgon.avtor.me/note/60746

"Родинна історія" очень полезна для подрастающего поколения, как "зеркало истории" одного из уголков Украины!
Спасибо автору за отражение фактов в Инете!
http://vladvasgon.avtor.me/note/60746
Написал(а): vladvasgon
2018-01-09 | Произведения
Запись: РОДИННА ІСТОРІЯ


Avtor Adsens
Индексация сайта

РОДИННА ІСТОРІЯ

УДОВЕНКО
ПЕТРО ІВАНОВИЧ


РОДИННА ІСТОРІЯ

МОЇЙ РОДИНІ І ЖИТЕЛЯМ СЕЛА

СОШНИКОВА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ


КИЇВ 2014


УДК 908(477.41):[94+929]
ББК Т214.1(4УКР)+Т3(4УКР-4КИЇ) У313


П. І. Удовенко
Родинна Історія. / Під ред. К.І. Удовенко. – К.: ПП «Блудчий М.І.», 2014. - 544 с.

ISBN 978-617-7032-07-5


У книжці йдеться про події, що випали на долю моєї родини і жителів села Сошникова Бориспільського району Київської області. Всі події висвітлені в історично-правовому полі і тісно пов’язані з пам’яттю та спогадами моїх родичів і сошниківців, які поділились наболілим. Правовим підґрунтям розкриття періоду суцільної колективізації та голодомору став Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року. Велика Вітчизняна війна висвітлена через призму пережитого моїми односельцями і особливо дітьми війни, які завжди пам’ятали і пам’ятатимуть про ті страшні роки і величезні втрати людей заради Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками і свободи своєї Батьківщини.
Автор чітко усвідомлює, що збереження історичної пам’яті, є однією з найбільш важливих складових консолідації української нації, формування історичної свідомості, політичної та правової культури народу, необхідною умовою побудови демократичного суспільства в Україні.


УДК 908(477.41):[94+929] ББК Т214.1(4УКР)+Т3(4УКР-4КИЇ)


ISBN 978-617-7032-07-5 © П.І. Удовенко. 2014 2



ПАМ’ЯТЬ ПОКЛИКАЛА ЗГАДАТИ МИНУЛЕ

Пам’ять – це нічим незамінний хліб насущний, сьогоднішній, без якого діти
виростають слабкими незнайками, нездатними гідно, мужньо зустріти майбутнє.
Володимир Чивіліхін, роман-есе “Пам’ять”.

Саме пам’ять про моїх родичів та людей, які жили і трудились з ними поряд, покликала мене написати цю книгу. Мій задум ніколи б не здійснився якби не пам’ять односельців. Це вони прийшли мені на допомогу і розповіли про те, що бачили і пережили самі або чули від своїх дідів і батьків. Я висловлюю щиру вдячність всім жителям Сошникова і в першу чергу:

•Боровик Горпині Євменівні, 1928 р. н.;
•Басок Феодосії Антонівні, 1927 р. н.;
•Григорцю Назару Макаровичу, 1927 р. н.;
•Григорець Євдокії Микитівні, 1935 р. н.;
•Горобець Ніні Овсіївні, 1938 р. н.;
•Ждану Олексію Юхимовичу, 1937 р. н.;
•Заболотній (Коломієць) Меланії Антонівні, 1927 р. н.;
•Іщенку Олександру Миколайовичу, 1973 р. н., голові села Сошників;
•Ковальовій (Петренко) Марії Анатоліївні, 1949 р. н.;
•Козява Наталці Сергіївні, 1926 р. н., мати Удовенко Марія Пилипівна;
•Котул (Проноза) Мотрі Вікторівні, 1932 р. н.;


3

•Коломієць Сергію Івановичу, 1958 р. н., онуку Сови Свирида Хомовича;
•Лізікові (Трипільській) Ніні Олександрівні, 1934 р. н.;
•Лободі (Коломієць) Катерині Іванівні, 1948 р. н., онуці Сови Свирида Хомовича;
•Лободі Олексію Антоновичу 1940 р. н.;
•Лазорко (Тригуб) Ользі Іванівні, 1939 р. н.;
•Лазорко (Шандиба) Марії Ивонівні, 1928 р. н; мати Сова Химка Матвіївна;
•Малоштан (Заболотній) Євгенії Євланівні, 1937 р. н.;
•Матяшу Олексію Григоровичу 1923 р. н.;
•Мелешко (Григорець) Ользі Микитівні, 1942 р. н.;
•Мисник (Коломієць) Ользі Іванівні, 1970 р. н., заступнику директора Сошниківської школи;
•Митурич (Чернявській) Галині Павлівні, 1928 р. н.;
•Озерові (Саливон) Марії Опанасівні, 1919 р. н.;
•Озерові Галині Василівні, 1944 р. н;
•Олишевцю Кузьмі Кузьмовичу, 1931 р. н.;
•Олишевцю Петру Юхимовичу, 1944 р. н.;
•Олишевець (Макаренко) Каті Григорівні, 1951 р. н.;
•Поладько (Горобець) Вірі Микитівні, 1938 р. н.;
•Приходько (Штефан) Галині Павлівні, 1928 р. н.;
•Поладько Івану Андрійовичу, 1928 р. н., мати Удовенко Марія Луківна;
•Репі Феодосію Прокоповичу, 1936 р. н.;
•Соболю Семену Олексійовичу, 1944 р. н., онуку Удовенка Карпа;
•Сові Івану Пилиповичу, 1941 р. н.;
•Соловей (Говоруха) Софії Архипівні, 1935 р. н.;
•Тимофієнко Катерині Миколаївні, 1944, р. н.;
•Тригубу Володимиру Сергійовичу, 1954 р. н.;
•Тригуб Катерині Антонівні, 1959 р. н., секретарю Сошниківської сільської ради;
4

•Тригуб Марії Гордіївні, 1925 р. н.;
•Тригуб Ользі Романівні, 1929 р. н., померла 2013 р.;
•Тригуб Софії Володимирівні, 1939 р. н.;
•Тригуб Вірі Павлівні, 1942 р. н.;
•Тригуб (Носоровській) Онисі Йосипівні, 1921 р. н.;
•Удовенку Григорію Івановичу, 1959 р. н., онуку Удовенка Семена, помер в серпні 2013 року;
•Удовенку Івану Івановичу, 1941 р. н., моєму брату;
•Удовенку Івану Юхимовичу, 1925 р. н.;
•Удовенко Катерині Карпівні, 1924 р. н., моїй тітці;
•Удовенко (Чубі) Катерині Ігорівні, 1950 р. н., моїй дружині, вірному другу і помічнику;
•Удовенко (Саливон) Ніні Юхимівні, 1949 р. н.;
•Чернявському Григорію Семеновичу, 1944 р. н.;
•Чорноусько (Хворостянка) Марії Сергіївні, 1938 р. н.;
•Храпку Івану Сергійовичу, 1943 р. н.;
•Шепеті (Заболотній) Марії Євланівні, 1936 р. н.;
•Штефан (Боровик) Катерині Свиридівні, 1935 р. н.;
•Штефану Івану Миколайовичу, 1930 р. н.

Рік народження цих людей засвідчує – вони є живими учасниками подій, які відбувались у Сошникові, починаючи з 20-х років ХХ століття по сьогоднішній день. Дитинство і юність більшості з них перекалічили три чорні суспільні явища, що прокотились по Україні в ХХ столітті: колективізація, голодомор, друга світова війна. Вони сповна спізнали примусове залучення до колгоспу 1930 – 1932 років, голод і смерть своїх близьких 1932 – 1933 років, неймовірне горе і страждання в роки війни 1941 – 1945 років. На їх плечі ліг тягар відбудови зруйнованого війною господарства, тяжкої праці в період розвинутого соціалізму” та необізнаність, що робити з паєм в 3,4 га землі, який вони отримали у особисту власність після здобуття Україною незалежності, і який, на жаль, не приніс більшості з них достатку в дім і щастя в родину.
5

СЕЛО З РОДИННИМ КОРІННЯМ

Люблю тебе, моє село привітне,
Усіх своїх хороших земляків.
Нехай воно в віках цвіте і квітне
Моє село, мій рідний Сошників.
Тригуб Софія, поетеса села.


Сьогодні січневий зимовий день. За вікном біло-біло. Сніг падав з неба кілька днів і все покрив білим пухким покривалом. Сонце та морозець надають снігу яскравого блиску, ніби хтось розсипав мільярди дрібнесеньких кришталиків. Так і хочеться надіти лижі і гайнути з хлопцями до лісу, як у далекому дитинстві. Ліс поряд. Мені видно його з вікна. Гілки великих дерев під вагою сніжного покрову схилилися донизу. Інколи з них зриваються снігові брили і летять з гулом до землі, порушуючи чарівну тишину.

Прямо від нашого подвір’я до соснового лісу веде стежка та собачі сліди. Це ми з дружиною і собакою ходимо на прогулянку, а три чужі, приходять на підгодівлю. До цього їх привчила моя дружина. Собаки заходять зі сторони лісу, стають перед вікнами будинку і подають голос. Дружина виносить їжу – собаки вдячно виляють хвостами, а Тамір, велика і красива лайка, радісно підстрибуючи ще й гавкає – він так вітається. Після їжі собаки похнюпивши голови плетуться геть, а Тамір пробігає уздовж сітки з радісним гавканням, мовби дякує за гостинність. Дружина також підгодовує і синичок. На яблуню і грушу вона підвісила годівниці, насипала туди збіжжя, причепила кусочки сала. Синички зграйками по 5 – 7 прилітають і ми спостерігаємо,


6

як вони наперебій клюють сало, навіть дятла не бояться, який теж навідується поласувати.

На дворі та в лісі просто чудово! Ми з моєю коханою і вірною дружиною ходимо туди, щоб насолодитись дивовижною красою. Раніше, приїжджаючи до батьків у гості, ми обов’язково ставали на лижі і робили пробіжки улюбленими стежинами. Нині лижі лежать у Києві, а ми в селі Сошникові Бориспільського району Київської області. Це наше рідне село. З дружиною ми тут народилися, виросли і пішли в люди. Де б ми не були, та кожний рік приїздили сюди, аби вдихнути рідного повітря, набратися сил і приступити до роботи.

Сошників – старовинне село, яких тисячі на Україні. Воно пережило не одну війну, посухи, голод, розквіт та розруху, але стоїть і понині на колишніх піщаних руслах невеличких річечок: Сріблянки, Карані, Лебеді, Піщанки та могутнього Дніпра. З роками, змінюючи течію, річки відсунулися від своїх русел. Сріблянка, Лебідь та Піщанка взагалі висохли. На їх місцях залишились численні озерця наповнені рибою і болота, де буяли трави, верби, верболози, вільшина, сіра лоза… Сошниківці обжили русла річок та пагорби. Саме це надає селу мальовничість і незабутню красу. Розташоване село в низині. Три лінії (вулиці) сільських чепурних будівель зігнутою стрічкою простягаються від села Старого до центру Сошникова. Здавна тут розташовані школа, церква, сільська рада, крамниці... Звідси до центральної частини районного міста Бориспіль 35 кілометрів, така ж відстань до міста Переяслав-Хмельницький. До Сошникова входить урочище Гусинці та біологічний заповідник Біле болото. Гусинці, як і села Кальне, Рудяків та інші, що розміщувались на лівому березі Дніпра, поглинули води

7

Канівської ГЕС. [1]. На місці Гусинців у воді стоїть Свято – Преображенська церква. Нині відбудована вона є історичною пам’яткою.

У центрі Сошникова середня вулиця повертає праворуч, ближче до болота, мовби міняється місцями з вулицею, що пролягає через острівні масиви Обірки і Солов’ївку. Дві інші вулиці, охоплюючи Святе болото (розташоване в межах села, загальна площа 5 га) праворуч і ліворуч, простираються до Спільного. Спільне – сосновий бір шириною близько 7 км, що розділяє села Сошників та Ковалин і раніше знаходився у спільній власності жителів сіл. Попід лісом та Щучиним болотом сільські будівлі звертають праворуч, на масиви Кирички, Зелений Гай і разом з центральною вулицею сягають Карані – притоки річки Трубіж. За Каранню сільські хати знову розходяться на два боки. Ліворуч – на масив Глейки і до Ржищівського військового лісного господарства (раніше хутір Гути, де була майстерня по видуванню скла). Праворуч – по масиву Солонці (раніше хутір Закаранці) аж до урочища Черемошне, покритому вільховим лісом та чагарниками.

За Солонцями знову ліс, що смугою шириною понад 8 – 10 кілометрів сягає лівого берега Дніпра. Це унікальний масив дубово-соснових лісів, які є рідкісними угрупованнями та внесені до Червоної книги України (ЧКУ). Тут відмічені рідкісні рослини: коручка чемерникоподібна, сон чорніючий, ковила пірчаста, волошка сумська, ялівець звичайний, верес, зимолюбка зонтична, плаун булавовидний, грушанки середня, мала та круглолиста, багатоніжка звичайна, рідкісні лісостепові види – півники угорські, оман мечолистий...[2].



8

В лісі є багато боліт та водойм. На побережжі Дніпра і водойм, болотах гніздяться різні види птахів. Вони представлені величезним різноманіттям горобиних, також зустрічається п’ять видів дятлів, серед яких найбільший у Європі – чорний дятел, або жовна. Особливу цінність становлять популяції денних та нічних хижих птахів, адже тут поширені сіра і вухата сови, сич хатній, яструб великий та підсоколик великий, канюк звичайний і зимняк. Відмічені на гніздівлі підорлик малий, змієїд, боривітер звичайний, шуліка чорний, орлан білохвіст, що занесений до Червоної книги України, лебідь-шипун, гуска сіра, водяна курочка, болотяний лунь, ремез та синиця вусата.

На берегах водоймищ відмічені горностай і видра, що крім ЧКУ, занесені до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи та Бернської конвенції. Поширені кам’яна куниця та тхір чорний. З ссавців мешкають великі популяції рудого оленя, кабана і козулі. Поширеними є також сірий заєць, а також дрібні мишовидні гризуни і комахоїдні, трапляються також і кажани. В Дніпрі та внутрішніх водоймах водяться багато видів риб з яких щипавка, чеський йорж, синець, чехоня та сом охороняються Бернською конвенцією.[3].

Найбільшим із боліт Сошниківського лісу є “Біле болото” – понад 300 га. З 1999 року воно – гідрологічний заказник. Він створений з метою охорони і збереження природного болотного комплексу, відтворення різноманітних тварин. “Біле болото” відоме, як місце зимової концентрації косуль, лосів, дикої свині, вовків, які занесені до Європейського Червоного списку. [4].

Уявити Сошників без лісу неможливо. Ліс споконвіків слугував людям не тільки будівельним матеріалом і паливом для будівель, а й місцем для відпочинку та

9

додатком до сімейного столу. Весною, коли розквітають проліски, ряст, фіалки, конвалія, сон, Юлія Дахна, у лісі багато молоді. Літом і осінню сошниківці та приїжджі збирають там гриби, ягоди, горіхи, дикі груші. За лісом, на лівому березі Дніпра до восьмидесятих років XX століття розміщувалися села: Яшники, Гусинці, Кальне, Рудяків... Здавна сошниківці підтримували зв’язки з цими селами, багато сільських хлопців та дівчат одружились чи вийшли заміж за сошниківців і стали жити в нашому селі. [5].

Середня лінія сошниківських будівель – центральна. Починаючи від межі з селом Старе, вона тягнеться до центру Сошникова, наразі це вулиця Олександра Ліченка. Вона, як і верхня вулиця Калініна, пролягає через кутки або масиви Підгайці (до Великої Вітчизняної війни тут росли столітні дуби та сосни, німці порізали і вивезли їх), Лебедівку (колишнє русло річечки) та Середівщину (середня частина села). Будівлі між верхньою і центральною вулицями розташовані в три – п’ять рядів і майже зливаються між собою. Тут проживає більшість селян. У деяких місцях сільські хати перемежовуються з заростями акацій, сосен ... Від центру села ця вулиця має назву Іванова.

Якщо заїздити до Сошникова з напряму Борисполя через село Старе – то ліворуч пролягають рівнинні сільські поля. Семикілометровою смугою чорноземні поля простираються від шляху Бориспіль – Переяслав-Хмельницький (нині ще іменують автотрасою Київ – Золотоноша – Кременчук) до сошниківського лісу і будівель та від Вовківні, межі сошниківських земель з старинськими, до села Єрківці. Це північно-східна сторона села, вона значно вища за південно-західну. Саме на цих просторах сошниківці будували вітряні млини. Вітряки забезпечували селян хорошим борошном і різними крупами. В кінці XIX століття в Сошникові


10

налічувалося близько 50 вітряків. Там же, на невеликій глибині залягають поклади рудої глини.

Сошниківські поля, як і вся територія від Борисполя до Переяслав-Хмельницького, зберігають цікаві історичні пам’ятки. Найдавніші пам'ятки археології, що знаходяться на території району, відносяться до епохи палеоліту (рештки кісток мамонтів), епохи неоліту (кам’яні знаряддя праці). На території району зосереджено 23 кургани, 53 поселення, 5 городищ різних історичних епох, що включені до реєстру культурної спадщини України. Багато курганів, поселень і городищ на Переяславщині. Кілька таких пам’яток є на сошниківських полях і поряд з селом. [6].

Історичні пам’ятки здавна приваблювали до себе археологів. Тут працювали кілька експедицій і десятки вчених. Найбільш відомі історичні знахідки були виявлені під час досліджень у селах Вороньків, Проців, Глибоке... Розкопки курганів засвідчили – ці землі були здавна заселені людьми. Вдалими були пошуки і на полях села Сошникова в 1960 – 1962 роках та в інший період. Так, у 1975 році під час Бортничської експедиції був розкопаний один з курганів на сошниківському полі, що неподалік від села Єрківці і автотраси Бориспіль – Золотоноша. На місці розкопок були знайдені ліпні посудини прикрашені шнуровим орнаментом, три поховання людей ямної культури. Покійники лежали в овальних ямах перекритих деревом, на глибині 1,5 – 2,0 м. Поряд були знайдені речі покійних та купка червоної вохри. В ті часи тіло покійника обсипали вохрою – це символізувало кров і вогонь очищення, що мало сприяти відродженню померлого в потойбічному світі.[7].

Крутий перепад місцевості між північно-східною та південно-західною сторонами села ускладнював та й нині

11

затрудняє в’їзд і виїзд із Сошникова, особливо зимою. Сільські хати і поле розділяє смуга соснового лісу шириною з кілометр. У післявоєнні роки на місці колишніх дубів старинці і сошниківці всією громадою посадили маленькі сосни. Є тут і моя доля, бо школярів часто водили садити і прополювати маленькі деревця.

Від шляху Бориспіль – Переяслав-Хмельницький до Сошникова тягнуться дві дороги. Перша, ближча до села Старе, пролягає по руслу колишньої річечки, яка витікала із болота, що поряд з селом Любарці і несла свої води до Карані. Зігнутою смугою вона перетинає поле, сільські дороги на Підгайцях і через болото по насипаній сошниківцями греблі тягнеться аж до річки Карань. Поряд з острівним масивом Пригаровщина (площа = 41 га) річку Карань раніше перетинав дерев’яний місток. За містком дорога входила у ліс і попід Туманським горбом, петляючи поміж дерев, тягнулась до села Гусинці і Дніпра.

Польова частина цієї дороги пролягає по урочищу Вовківня. Урочище площею близько 50 гектарів колись було покрите могутніми дубами. Ще після Великої Вітчизняної війни з обох боків дороги росли залишки дубів, липи та акації. Вони слугували межею між землею сошниківців та старинців і захисною смугою для поля. Перед в’їздом в село дорога, мовби врізається на 5-10 метрів у крутий спуск і оголює поклади рудої глини. Споконвіків сошниківці використовують глину при будівництві осель. Якщо спускатися по цій дорозі з поля в село – то ліворуч, між верхньою і центральною вулицями масиву Підгайці, розміщується старовинний цвинтар (кладовище), за ним людські господи. Праворуч дороги – хати підгайчан, кілька з них належали родині Удовенків. Вони стояли рядком одна за одною. Там жив мій прадід, сім’ї його синів, братів. Ліворуч дороги – господа ще одного брата.

12

На відстані близько одного кілометра від першої дороги, що з’єднує село з шляхом, ще одна дорога. Нині вона заасфальтована. Перед сошниківським лісом, на місці, де колись стояли вітряки, дорога роздвоюється і двома смугами спускається в село. Перша смуга, що праворуч, виходить на масив Підгайці, пересікає двір колишнього колгоспу “8 Березня”, центральну вулицю села і прямує на Обірки. Друга, розрізаючи лісний масив Поладьківщину (ліс посадили комсомольці 1 травня 1927 року), спускається до центру Сошникова. Праворуч від цієї дороги знаходиться великий цвинтар, а ліворуч – двір колишнього колгоспу “Перебудова”, на його території тепер стоїть нова школа. Перетинаючи центр села, дорога виходить на греблю і через масив Пригаровщина сягає до Карані, де колись був дерев’яний місток. За Святим болотом є ще дорога. Вона забезпечує зв’язок селян з родючими полями, але не доходить до автотраси Київ – Золотоноша.

Якщо їхати з села Старого – то праворуч від центральної вулиці Сошникова зразу за людськими городами знаходиться болото – це південно-західна частина села. Болото розривається острівною частиною суші, яку сошниківці і старинці називають Обірки. Цей масив колись створили береги річечок: лівий Сріблянки та правий Піщанки. Ближче до села Старе масив Обірки покритий лісом. Посаджений в перші післявоєнні роки сосновий ліс нині дарує людям гриби, ягоди, охоту на звірів, відпочинок.

За Обірським лісом – торф’яні болота, вони тягнуться аж до Карані. По масиву Обірки пролягає смуга сільських будівель. За Обірками знову болото. Це колишнє русло річки Сріблянки, яка правою стороною своїх вод разом з Каранню (лівою стороною) омивали масиви Пригаровщину, острів Довгий, урочище Сіножаті, Острови, Мостище... Ширина болота, що тягнеться між Обірками і центральною

13

вулицею 500-800 метрів. Посередині болота канава (колишнє русло річки Піщанка). Вона тягнеться від цукрового заводу села Старого по Сошникову і перед Солов’ївкою повертає ближче до Пригаровщини.

Вся південно-західна частина села до 1955 року, поки не здійснили меліорацію, була болотистою. Там буяли зелені трави, верби, верболози, вільшина, очерет, осока... Болото перетинали невеличкі канави, копанки (руками викопані ставки), острівці та межі людських наділів. Весною сюди зліталися на гніздівлю чайки, качки, лелеки... Ця болотиста місцевість тягнулась до Карані, вона кишіла рибою, жабами, черепахами та іншими звірами.

В давнину по річці Карань ходили невеликі баржі. Вони доставляли різні товари селянам, а в селі Старе затоварювалися цукром на місцевому заводі. Кожної весни води цієї невеличкої річки виходили з берегів і затоплювали місцевість аж до сільських хат, наповнюючи канави і копанки рибою. За річкою Карань знаходиться урочище Черемошне, а за ним ліс, що тягнеться до Дніпра.

Після меліораційних робіт змінився водний баланс і болота висохли. Частково їх обробляють або добувають торф. Осушення боліт негативно вплинуло на землі людей, які жили ближче до поля. Вологи стало мало, земля перестала родити і люди масово почали переселятися на масиви Обірки і Солов’ївку. Так виникла вулиця Молодіжна.

Сошників межує з селом Старе. Нині вони, майже нероздільні. Городище Старе відоме з XI-XIII століть, як охоронна вежа на шляху, що пролягав від Києва до Переяслава (нині Переяслав-Хмельницький). В той період дорога була ближче до людських поселень, тепер вона має назву Шляшок і тягнеться від Старого до Єрківців. По ній,

14

поки не створили дорогу ближче до хутора Головки, перевозили пошту з Києва до Кременчука.

Під час монголо-татарської навали землі, де розташовані села Старе і Сошників, були спустошені. Люди, які там проживали, знайшли своє спасіння в лісі і на островах. В XIII столітті ці землі попали під владу Великого князівства Литовського. В першій четверті XVI століття на землях колишнього Переяславського князівства почало формуватися нове Переяславське староство Київського воєводства князівства Литовського, Руського, Жемантійського. Основним населенням цих земель були козаки, осаджені тут ще в 1585 році князем Костянтином Острозьким на підставі привілею короля Польщі Стефана Баторія. Організаційно козаки ближніх сіл входили до складу Переяславського полку. Полк належав до перших “старожитніх” козацьких полків з центром у місті Переяслав. Пізніше територія, що охоплює нинішній Бориспільський район, стала називатися “Земля Полукняжеская”.

В історичних документах перші спогади про Сошників зустрічаються в XV столітті. Історик О.В. Стороженко вказує, що в документах 1455 року село згадується, як “селище Сошників”. За версією О. Стороженка, село отримало назву від імені першого жителя Сош, Сошко. Правда, народні перекази стверджують – село заснував козачий сотник і значно раніше за вказану дату. Цьому є підтвердження. В 1948, 1955-1961, 1962 – 1963 роках українські археологи під час розкопок курганів на сошниківському полі та місці, де стояли сошниківські вітряні млини, знайшли сліди людських поселень скіфської доби (IV до н.е.) і старовинне городище черняхівської культури (кінець III – початок V ст. н.е.). Вчені сходяться на думці, що саме землі Чернігівського, Київського і

15

Переяславського князівств складали серцевину Київської русі. Протягом першого тисячоліття нашої ери слов’янська людність розселилася по берегам річок Дніпро, Трубіж та їх притоках. Особливо процес розселення слов’ян активізувався в XI – XIII століттях. Дехто стверджує, що саме нащадки цих поселенців, спасаючись від монголо-татарської навали, покинули обжиті місця і розташувалися на островах і берегах річок, де зараз проживають сошниківці. На мою думку, друга версія більш достовірна.

У середині XV століття, разом з багатьма іншими селами Лівобережжя, село було подароване київським князем Олександром (Олельком) Володимировичем (1440 – 1455 рр.) боярину Олехну Сохновичу. Ось, як про це пишеться у вірчій грамоті, копія якої знаходиться в Сошниківській сільській раді: “Я, Олександр Володимирович, князь Київський, даю боярину моєму Олехну Сохновичу городище Старе над Дніпром покалавурове, селище Булатчин, селище Кругле, селище Сошників за Каранню з озерцем Білим, і до того три городища за Дніпром…1 лютого 1455 року”.

За Дніпром були городища Бусурменське, Ярославське і Сальково. В цій же грамоті згадується селище Процево…[8, С. – 79]. Щодо селища Булатчин то багато дослідників, особливо Набок Л.М., Батрак В.В., Бузян Г.М. в книзі “Єрковці. Історія Переяславського краю” ґрунтовно довели, що це село, наразі має назву Єрківці, а необхідно називати Єрковці. [9]. Додамо, що у своїх дослідженнях Стороженко О.В. пов’язує селище Кругле з урочищем Кругле, яке є складовою частиною Сошникова. [10, С. – .205].

Всі землі передавались Олехні Сохновичу разом з людьми, які там проживали: боярами, осілими подворчанами, городниками, підсусідками і козаками. Родина Олехни Сахновича володіла подарованими їй

16

землями до 1483 року, допоки онук Олехни – Іван Юхимович не розділив своє нерухоме майно між дітьми. Більшістю поселень заволоділа дочка Марія, яка була замужем за Філоном Лозком.

Пізніше село Сошників було власністю Лозка Лавріна Васильовича (1588-1605-?). У 1586 р. він отримав Соснівку й Сошників. Будучи київським підчашим, позивав Йозифа Халецького, у 1618 р. за наїзд на с. Сошники. Лаврін був одружений з Ганною Гулевич, синів по шлюбу не залишилось. Після смерті останнього із Лозків по чоловічій лінії всі володіння розділили між собою зяті: Олександр Сурін – зять Івана Лозки та Олександр Красінський – зять Лавріна Лозки. Поселення на 1625 рік входило до Вороньківської волості. [11, С. – 29].

Після 1569 року всі українські землі, що раніше належали литовцям, відійшли до польської корони. Історія нашого села, як і всього Бориспільського та Переяславського краю, невіддільна від боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування. В кінці XVI — на початку XVII ст. Україну охоплює низка козацько-селянських повстань під проводом Северина Наливайка (1594-1596), а згодом – Тараса Федоровича (Трясила, 1630). Вихор цих повстань прокотився через Сошників та села, що межують з ним. [12].

Саме цей період для сошниківців важливий, бо там згадується про наше село і його володаря – наказного гетьмана Григорія Лободу. Він викупив частину Сошникова у Адама Олізара-Волчкевича. Григорій Лобода походив із Київщини. Ще до повстання Наливайка Лобода був кошовим отаманом Січі. Весною 1583 року, коли під Черкасами загинув К. Косинський і було придушене козацьке повстання, уцілілі козаки повернулись на Січ.

17

Там вони разом з козаками, які перебували на Січі, своїм гетьманом обрали Григорія Лободу. Гетьман одразу повів козацьке військо до Черкас і примусив коронного гетьмана і командувача Польського війська Михайла Вишневецького підписати розпорядження про скасування обмежень козацьких вольностей та їх зв’язків з селянством. Після цього гетьман Григорій Лобода разом з козацьким військом двічі робив успішні походи до Молдови. Під час повстання під проводом С.Наливайка Григорій Лобода залишався гетьманом і підтримав повстанців, але його стосунки з Наливайком не склалися. В травні 1596 року повстанські війська попали в оточення під Лубнами. Два тижні вони мужньо оборонялися, та коли стало зрозуміло, що своїх сил не вистачає для прориву кільця оточення – Григорій Лобода вступив у дипломатичні переговори з командуванням польських військ. Повстанці, які підтримували Наливайка запідозрили гетьмана у зраді і в одній із сутичок забили Григорія Лободу. [13, 14].

В роки Смоленської війни багато сіл Переяславщини якимось чином переходять у власність Людвіга Олізара-Волчкевича, а по його смерті дітям: Ганні, Яну, Михайлу і Станіславу. З 1646 року вся територія між селами Вороньків і Дівички переходить у власність до спадкоємця Людвіга Олізара-Волчкевича, який до цього року володів ними на “заставному праві”. Усі володіння Олізара у 1648 році “шаблею козацькою були скасовані”. [15].

Під час визвольної війни від польського панування під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654) землі, що нині входять до Бориспільського та Переяславського районів, було поділено згідно запорізького звичаю на полки і сотні. Одним з полкових міст був Переяслав, сотенними, серед інших, містечка Бориспіль і Вороньків. До

18

Бориспільської сотні належали села: Нестерівка, Кучаків, Лебедин, Стариця, Сеньківка, Іванків, Дарниця та ряд хуторів; до Вороньківської — села Глибоке, Кийлів, Кальне, Рудяків. Сошників, Ковалин і Єрківці входили до Переяславської першої сотні. Тоді в полку було 18 сотень. Полковники і сотники мали військову владу. Козаки користувалися вільним правом володіння своїми землями, не мали ніяких повинностей, не сплачували податків, одержували платню, але вони теж були різного статку. [16].

Переяславська Перша (полкова) сотня належала до найстаріших козацьких реєстрових військових підрозділів. Створена на початку 30-х років XVII ст. у місті Переяславі Переяславського козацького полку Речі Посполитої. Згідно з “Ординацією Війська Запорозького” 1638 р. Переяславський козацький полк складався з 10-ти сотень. Спочатку чітко закріплених сіл за сотнями не було. За реєстром 1638 р. сотню очолював Михайло Ворона. Вже на початку 1648 року сотня ввійшла до складу армії Богдана Хмельницького.

Після перемоги козаків над польським військом 16 жовтня 1649 року було укладено новий реєстр. За Зборівським реєстром Перша сотня входила до числа шести Переяславських сотень загальним числом 1251 козак. Перша нараховувала 224 козаки. Реєстр 1649 р. важливий тим, що серед 6-ти полкових сотень ми знаходимо багато прізвищ козаків розповсюджених у Сошникові і ближніх селах. Серед них: Лещинський Грицько, Лащенко Васько, Прохоренко Гришко, Степаненко Луцик, Удовенко Іван, Хоменко Соско, Плаксенко Мартин, Петренко Гордій, Проценко Грицько, Тимошенко Іван…[17].

З 1649 року територія більш чітко закріплюється між полками: Переяславським (сотні: полкова, Романенка, Коваленка, Чикменева, Оверка Сидоровича, Івана Бабича,

19

Яготинська, Гельмязівська, Березанська, Биківська, Воронківська, Бориспільська, Баришівська, Басанська, Гоголівська, Богданівська, Козелецька, Остерська, Заворицька, Муравська); Кропивнянським – Кропивнянська і Іркліївські сотні; Канівським – Терехтемирівська і територія майбутніх Бубнівської й Леплявської сотень; Черкаським – сотні Богушківська, Домонтівська, Золотоніська і Піщанська. [18].

Пізніше Перша полкова сотня включала міський курінь, козаків сіл Ганшина, Любарців, Скопців, Мацківців, Войтівців, Мазенків, Харківців, Дем'янців, Єрківців, Сошникова, Ковалина, Дівичок, Старосілля. В 1654-1757 роках територія неодноразово перерозподілялася між 2-ю і 3-ю сотнями. [19].

У роки російсько-польської війни (1654—1667) землі бориспільщини і переяславщини кілька разів зазнавали великих спустошень. У 1658 році за наказом воєводи Шереметьєва (під час боїв між військами гетьмана Івана Виговського і царським військом) містечко Вороньків (на відстані 18 км від Сошникова) та інші села і хутори, що розташовані поряд, були винищені і спалені. Значних втрат землі бориспільщини та переяславщини зазнали навесні 1661 і восени 1663 років, коли їх захопили польські війська.

В цей період сільська жінка на прізвисько баба Ляшчиха (Лашчиха) здійснила подвиг подібний подвигу Івана Сусаніна. Ось як про це писав на початку ХХ ст. відомий дослідник Володимир Білий: “По “копаній” дорозі, що йде з с. Сошникова на с. Гусинці, верстов із 5 од Сошникова, в 15 кварталі Сошниківської скарбової дачі є місцевість під назвою “Лашчишині горби”, або “Лашчині горби“. Біля цих горбів… міститься горбик… На місці цьому вбита “Баба Лашчиха чи Ляшчиха”. Баба Лашчиха,

20

як теперечки згадують, була страшенна вояка — “воєнна була” й билась проти польських загонів, що іноді набігали на Сошників… поляки порубали її тут на дрібні шматочки... Лашчиху поховали там-таки. Пригадують, що колись тут стояв і дубовий хрест”. [20].

В липні 1666 року козаки Переяславського полку, куди входили козаки села Сошникова, повстали проти гніту козацької старшини та царських воєвод. В серпні того ж року повстання було придушене, козаки покарані.

За часів козаччини село, як військова одиниця, входило до Переяславської Першої сотні (1765-1769), водночас було власністю Переяславського кафедрального монастиря. На той час монастирські володіння простягались на багато сіл. Наприклад, Переяславський монастир мав підданих у селах Гайшині (22 душ), Войтівцях (25), Мацьківцях (37), Скопцях (4), Борщеві (14), Сошникові (85); Флорівський Київський монастир – у с. Любарцях (69); Микольський Київський монастир – у селах Ковалині (42) і Дівичках (27). Києво-Межигірський монастир мав підданих у селах Дем'янцях (30) і Харківцях (17). В ті роки у Сошникові налічувалось більше 50 дворів. [21].

Ревізії XVIII століття дають багатий матеріал для дослідження генеалогії козацтва Першої полкової сотні, але в них насамперед привертають увагу категорії козаків, особливо козаків перших трьох статей. 1-а і 2-а статті дуже рідкісні (виділені в ревізіях 1732 і 1741), до них належали козаки старовинні, які мали великий чи середній купецький промисли. Важливіша 3-я стаття: козаки заможні, які служили з дідівської, батьківської і своєї землі. Ця стаття фіксувала козаків, чиї роди жили на цій території щонайменше впродовж трьох поколінь.


21

Тоді на переяславщині найбільшим козацьким селом було с. Скопці, в якому нараховувалось 70 дворів козаків, з них 19 належали до 3-ї статті. Отаманом там був Федір Бойко, а церковним титарем Лаврін Гавриленко.

Село Войтівці мало 45 козацьких дворів, з яких 13 були старовинними козацькими родинами. До 3-ї статті в Мацьківцях належали 8 родин з 20, у Пристромах – відповідно 8 з 31, в Борщеві – 3 з 25, у Єрківцях – 13 з 31, , у Ковалині – 10 з 30 , у Дівичках – 10 з 23.

У Сошникові проживала 31 козацька родина. 8-м родин – 3-ї статі. Серед них:

• Іван Лащ (1664), сотник Переяславського полку (1666), учасник козацької делегації Брюховецького до Москви. Іванова дружина Параска Гораївна походила із старовинного шляхетського роду Гораїнів-Бережецьких, порідненого з князями Четвертинськими. В 1664 році вона продала ниви Кіндрату в с. Сошникові;
• Леонтій Лащинський (?-1680-1719) – козак підлипенський, сотник красноколядинський (1710-1717). Одружився з Марією Тимофіївною Радич (?-1773), донькою Тимофія Радича й онукою Івана Носа, прилуцького полковника. Леонтій і Марія мали синів: Андрія – бунчукового товариша (1740), Тимофія, Петра (1714-1762-?), який розпочав службу в Ніжинському полку з 1738 p., став бунчуковим товаришем (з 1751);
• Артем Лащинський розпочав службу у Переяславському полку з 1743 p., був полковим канцеляристом (10 листопада 1750-1754), в серпні 1754 р. – абшитований військовий товариш. Мав 6 підданих в селі Пісках Басанської сотні. Поручик у відставці (1799). Одружився в 1761 р. з Настасією Шепотько (?-1745-1775-ран.1780), донькою басанського козака.

22

Поміж бідніших козацьких родин того часу згадуються козаки Мартин Плаксенко, який вступив до війська Хмельницького та Ярема Плакса. Останній проживав у Сошникові на початку XVIII століття. [22].

У списку козаків Першої полкової сотні Переяславського полку від 13 січня 1732 року які на вірність “Ея Императорского Величества” присягнули знаходимо: Петра Івановича Ждана, Івана Івановича Сулиму, Грицька Кириловича Поладька, Омелька Плаксенка, Левка Матвієнка. У списках Другої сотні – Микиту Васильовича Ворону, Якова і Каленика Макаровича Макаренка, Михайла Афанасійовича Буряка, Федора Самойловича Буряка, Михайла Михайловича Коломійця, Ігната Леонтійовича Бугая та інших.[23].

В книзі грошових зборів Переяславського полку згадуються прізвища ще трьох козаків нашого села. Там зазначається, що 16 квітня 1742 року отаман Тишко Самійленко і козаки села Сошникова Олекса Плакса та Стефан Маляренко зібрали з козаків гроші. [24].

Період з 1654 – 1782 роки в історії України називається Гетьманщина. Саме гетьман і козацька старшина володіли всіма формами влади над місцевим населенням. Необхідно зазначити – в ті роки ні одна війна Росії з своїми сусідами не проходила без участі козаків, в тому числі Переяславського полку, а значить і без наших односельців. Важливою подією Гетьманської пори стала Північна війна (1700 – 1721) між Росією і Швецією. До 1710 року українські козаки в цій війні активно воювали як у складі польської так і російської армій. Переяславський, Миргородський і Полтавський полки разом з росіянами в 1701 році здобули першу велику перемогу над шведами неподалік від Тарту. В 1704 році


23

Переяславський полк був посланий в Польщу, на допомогу королю Августу (підтримував Петра І), де діяв успішно.

Зимою і весною 1706 року гетьман І. Мазепа разом з Переяславським і Миргородським полками прибув на територію Білорусії. Літом сюди підтягнулись і другі козацькі полки. Всього налічувалось понад 14 тисяч українських козаків, які вели “малу війну” проти шведів. На території Білорусії відбулась трагічна історія з Переяславським полком. Шведи взяли в облогу Ляховичі, де розміщувався полк на чолі з полковником Іваном Мировичем. 15 квітня козаки здійснили вдалу вилазку, вбили понад 30 солдат противника, багато поранили і кількох взяли в полон. Тоді Карл XII прислав ще 6000 шведських військових і розпочав штурм фортеці. Мазепа не надав переяславцям допомоги з зовні. Вичерпавши усі можливості для оборони, лишившись без провіанту і їжі 1 травня 1706 року Переяславський полк здався шведам. Живі козаки, разом з полковником Мировичем, попали в полон. Доля помотала наших співвітчизників по шведським і датським в’язницях. Багато померло від голоду і хвороб на острові Візінгсе, а решту Росія обміняла на шведських полонених. Тільки в 1714 році, через Ригу козаки повернулися в Росію і прибули до своїх родин в села переяславщини та бориспільщини. Пізніше вони знову пішли на службу. За реєстром 1732 року в полку служили 78 ветеранів-козаків, які пройшли через шведський полон. [25].

Наступаючи на Москву шведи в кінці жовтня 1708 року повернули на Гетьманщину. Карлу XII потрібна була підтримка великого козацького війська. Тоді гетьман І.Мазепа підписав угоду з королем Швеції Карлом XII. Головний зміст угоди – взамін на воєнну допомогу козаків і забезпечення провізією шведського війська Карл XII обіцяв

24

не підписувати мир з Росією, поки Гетьманщина не буде повністю звільнена від влади Москви. Але угода не була вдалою. Не всі козаки підтримали Мазепу.

Під час Полтавської битви (27 червня 1709 року) – переломної в усій Північній війні, шведи були розгромлені. Карл XII з останками війська і гетьман Мазепа з групою козаків змушені були тікати. Їх переслідували російські драгуни і козаки Переяславського (полковник С. Томара), Лубенського, Корсунського, Богуславського полків, які підтримали Петра I. Більшу частину відступаючих шведів було вбито і взято в полон. Карл XII з 1300 війська і близько 4 тисяч козаків з І.Мазепою отримали турецький захист.

З 1763 року на Україні розпочинаються реформи Катерини II. Спочатку судова. Того року судова влада в козацьких полках переходить із рук полковників до царської адміністрації. Гетьман Кирило Розумовський розділив Переяславський полк на два судові повіти – Переяславський і Золотоношський. Потім влада цивільна відділилась від влади військової. В 1764 році владу гетьмана взагалі скасували, а козацьку автономію залишили. Україною стала управлять Малоросійська колегія. З цього часу Лівобережна Україна стала підвладною загальноросійській адміністрації. Так, крок за кроком царизм відбирав владу козацької старшини, а з нею і козацькі привілеї.

З 1765 року розпочався “генеральний опис” Малоросії. Кожна козацька родина мала надати описувачам оригінальні документи (купчі, заповіти, судові рішення) на право володіння двором, орною землею і різними угіддями. Копії цих рішень включались до “Генерального опису Малоросії”. Це були тяжкі роки. До цього козаки жили великими родинами і спільно вели господарство. Хто мав майно відносився до реєстрових, пізніше до

25

виборних козаків і служив у війську. Після опису землі розподіляються між членами родини, основною формою ведення господарства стає – приватне землеволодіння. Це викликало певні ускладнення. Велика родина без проблем для господарювання могла відправити одну особу на службу. Коли стали вести хазяйство однією сім’єю – відправка до війська головного господаря створювала труднощі. Тоді малі сім’ї знову стали об’єднуватися, а серед козаків появляються “під помічники” – вони самі не служили, а допомагали нести службу виборним козакам. Зазначимо, що з XVII століття козак міг залишатися козаком, якщо його сім’я мала у своєму розпорядженні достатньо землі, щоб при одруженні синів її хватило всім для самостійного ведення хазяйства і він мав можливість служити у козацькому війську. Тоді багато сімей перестали бути козаками.

В 1768 – 1774 роках козаки Переяславського полку (полковник Иваненко Г.Г ) були задіяні в російсько-турецькій війні. Це була переломна війна. Після перемоги над Османською імперією Росія отримала вільний доступ до Чорного моря, до її складу увійшли південні землі, північний Кавказ, а Кримське ханство попало під протекторат Москви. Повертаючись з переможної війни над Туреччиною, 5 червня 1774 року російські війська оточили Січ і висунули вимогу перед козаками – покинути Січ, розселитися по селах або піти служити, в так звані “пікінерські” полки, зайнятися землеробством чи ремеслом. Після наради козаки скорилися. Так закінчила свою, майже 200-річну діяльність Запоріжська Січ. Російський уряд вважав, що козаки виконали свою головну функцію – захист кордонів країни і мали перейти в стан землеробів.



26

У 1781 році розпочалась загальноімперська адміністративна реформа. Вона зачепила і Гетьманщину. В 1783 році скасовується розподіл території між козацькими полками і сотнями, їх замінюють регулярні військові частини. З цього року козаки сіл переяславщини і бориспільщини приписуються до карабінерів Переяславського кавалерійського полку російської армії. Відповідно до царського Маніфесту 1783 і 1803 років українським козакам знову прийшлось відстоювати своє право на козацькі привілеї і свободу. Вони мали документально доказати козацьке походження. Як правило, основним документом, який засвідчував службу у козацькому війську були реєстри, що проводились після зміни кожного царя Росії. Хто не міг доказати козацьке походження, попадав у розряд кріпосних селян.

В цей період було вирішене дуже важливе питання – про право козаків на необмежене володіння своєю земельною власністю. З цього часу всі землі, що знаходились у приватній власності козаків Полтавської і Чернігівської губерній, по закону відносились до родових (спадкових), тобто невивласнюваних, такими, що не передавались іншим верствам населення. Таким чином, козаки залишились козаками, а козачі громади зберегли за собою права і привілеї, що своїми коренями сягали в сиву давнину і частково були похожими на шляхетські. Козацькі старшини були прирівняні у правах з дворянством.

Аналіз історичних подій XIX століття показує, як тільки розпочиналась війна царизм відразу згадував про українських козаків, формував із них полки і відправляв на фронт. Наприклад, при вторгненні Наполеона в Росію у 1812 році із Полтавської губернії було сформовано 9-ть козачих полків, були там і сошниківці. Із Чернігівської губернії – 6 полків. Загальне число мобілізованих козаків

27

складало 18 тисяч. Для більш активного залучення козаків на війну царський уряд оголосив, що вони звільнюються не тільки від рекрутського набору (тоді служили 21 рік), а й від сплати всіх казенних податків за винятком подимного (1 крб. з хати). Учасники війни назавжди оставались членами Українського козачого війська. При потребі вони прибували на службу і формували свої полки. Для цього козаки мали за свій кошт підтримувати в готовності зброю, одяг і коней. Після створення полку йому вручалось посвідчення, а козаки отримували з казни платню за службу. В 1816 р. козацькі полки було розформовано , але привілеї збережено.

В 1830 – 1831 роках під час повстання в Царстві Польському козаки Полтавської губернії залучалися до охорони доріг і тилу. Вони служили в полках легкої кавалерії. Указом від 25 липня 1832 року і “Статутом про управління малоросійськими козаками” від 17 січня 1834 року було затверджене положення про малоросійських козаків. В ньому визначалась форма козацького управління, права і обов’язки козаків. В указі ще раз підтверджене право козаків на володіння землею. Земля могла належати окремим козакам, схоже на право дворян, або козацькій громаді, але без схожості на володіння казенних селян, бо тими землями завідувала казенна палата. В новому статуті вказувалось, що поступаючи під управління воєнного відомства козаки залишалися в цивільному житті на загальних правах – вони складали особливий стан, зберігали попереднє ім’я і не зараховувалися до воєнних поселень. Замість рекрутського набору вводився окремий набір для малоросійських козаків по 5 осіб від 1000 для укомплектування армійських кавалерійських полків. Тепер на службу вони призивались не як “рекрути”, а як “воїни”.



28

Останній раз в XIX столітті козацькі полки залучалися в 1863 – 1864 роках для придушення польського повстання. В подальшому всі козаки України служили тільки в діючих військових частинах Російської армії. Реформою 1874 року був визначений для всіх станів населення воєнний обов’язок з 21 до 43 років. Із них 3 -5 років на дійсній службі, до 38 років перебування в запасі, до 43 років у ополченні.

Починаючи з 1867 року, після встановлення нового територіального устрою на Лівобережній Україні, Сошників підпорядковувався Ковалинському волосному правлінню Переяславського повіту Полтавської губернії. В кожному селі було введене громадське управління – сільська рада або старостат. Сільську раду очолював староста. За відомостями 1859 року в Сошникові налічувалося 168 дворів з 1423 жителями. На межі XIX – XX століть Сошників з хуторами Гута і Зелений Гай входив до Єрковецької волості. В 1894 році в Сошникові уже налічувалося 494 дворів, де проживало понад 2-х тисяч мешканців. [26].

На той час у селі проживали козаки, казенні люди, поміщики, заможні селяни, духовники та інші. Сказати, що село було багатим, а люди, які жили в ньому, щасливими, мабуть буде не зовсім вірно. З 1861 року в Україні діяло так зване “подвірне” землеволодіння – земля вважалася власністю цілої родини, її не можна було продати або розділити між членами родини. Це стримувало розвиток. Серед селян були багачі, середняки і біднота, але село жило і розбудовувалося. Варто зазначити: кожний селянин відповідно стану підпорядковувався своєму керівництву.

Козаки – підпорядковувались виборному сільському отаману. Всі питання життя козацької громади вирішувались на сходках (зборах), в тому числі і черговість відбування служби. Рішення затверджувались старостою села, волосним

29

та повітовим керівництвом. Більшість козаків мали невеликі наділи землі, а лісові угіддя та пасовиська знаходились у їхній спільній власності.

За матеріалами подвірного перепису населення Переяславського повіту Полтавської губернії в 1900 році у Сошникові налічувалось 140 козацьких господарств. В них проживало 826 осіб, в тому числі: 395 чоловіків і 431 жінка. У володінні козаків знаходилось: 1371 десятина – придатної землі; 109 десятин – під садибами, садами, городами; 797 десятин – орної землі; 189 десятин – лугів і суходолів; 217 десятин – боліт; 54 десятини – лісу. [27]. (На той час люди користувалися давньоруськими мірами: 1 десятина = 1,0925 га; 1 квадратний сажень = 16 кв. аршин = 4,552 кв. м; 1 кв. аршин = 0,5058 кв. м.).

В Метричних книгах Архангела Михайлівської церкви села Сошникова того часу згадуються наші односельці козацького походження: Говоруха Мотря Лаврентіївна, Ждан Васса Ігнатіївна, Федір Ничипорович Мелешко, Чекан Параска Прокопівна, Авросім Анатолійович Макаренко, представники родин Коломійців, Митуричів, Поладьків, Прохоренків, Саливонів, Шведів… [28].

Матеріали перепису засвідчують досить велике майнове розшарування козацьких родин. Із 140 козацьких господарств орну землю мали 129; сінокоси – 126; ліс – 52 господарства. 20 родин мали тільки присадибну ділянку. Орнопридатна земля розподілялась так: 26 козацьких хазяйств мали по 1-й – 2-ві десятини; 14 – 2 – 3 десятини; 44 – 3 – 6 десятин; 21 – 6 – 9 десятин; 12 – 9 -15 десятин; 7 – 15 – 25 десятин; 5 хазяйств – 25 – 50 десятин. При такій кількості землі бідували багатодітні козацькі сім’ї. Тому чоловіки і жінки 16 господарств щорічно ходили на заробітки. [29, С. – 62 – 63].


30

Казенні селяни – підпорядковувались державі, царю (государю). Казенні селяни були найбільш організованою частиною громади села. Вони входили до громади казенних селян Сошникова. По досягненню призовного віку (21 рік), діти казенних селян чоловічої статі проходили реєстрацію у відділі по відбуванню військової повинності в місті Переяславі. Частину з них відправляли служити до війська, решту зараховували до першого розряду ополчення, а при наявності сімейної пільги до другого розряду. Ратники ополчення та нижні чини запасу систематично викликались на збори для проходження військової підготовки або призивались на службу. Служба заохочувалась тим, що після повернення додому солдат запасу отримував наділ землі і зараховувався до платників податку.

Відправляючись на дійсну службу, ратник мав брати з собою одяг, що міг йому знадобитись під час військової служби. Після прибуття до військової частини цей одяг перевірявся і зараховувався в казну, а ратнику виплачувалися гроші. За кожух – 4 карб., пару чобіт – 5 крб., сорочку – 50 копійок, штани – 35 коп., рукавиці – 27 коп., навушники – 11 коп., суконні онучі – 72 копійки. [30].

В 1900 році в Сошникові проживало 1643 казенних селян (813 чоловіків і 830 жінок). Вони об’єднувались у 290 господарств і спільно володіли 2661 десятиною придатної землі; садиби займали 213 десятин; орної землі – 1672 десятини, лугів та суходолів – 274 десятини; боліт – 415 десятин, лісу – 80 десятин. Із 290 хазяйств орну землю мали 275, сінокоси 279, ліс – тільки 106.

Десять господарств казенних селян Сошникова мали тільки присадибні ділянки. Орна земля розподілялась так: 23 хазяйства мали від 1-ї до 2-х десятин; 126 – 2 -3 десятини; 77 – 6-9 десятин; 29 – 9 -15 десятин; 8 – 15 – 25

31

десятин; понад 25 десятин не було ні в одному хазяйстві. Батькам та дітям 31 родини казенних селян щорічно доводилось ходити на заробітки в інші губернії. [31].

До казенних селян належали родини: Боровиків, Заболотних, Лазорків, Петренків, Репів, Совів, Тригубів, Удовенків, Чубів, Штефанів…[32].

У 1900 році в Сошникові також проживали 10 родин не привілейованих (50 осіб) із них 8 єврейських та 6 родин (20 осіб) привілейованих громадян. [33, с.62 – 63]. На той час у селі діяли 2 школи – земська та церковно-приходська.[34, с.816]. Із промислових підприємств працювали: паровий млин, круподерня, олійня. Серед селян були теслі, ковалі, ткалі, кравці, шевці... Разом з найманими працівниками в Сошникові проживало 2874 особи. [35, С. – 12-13].

Варто зазначити – козаки і казенні селяни, що проживали в селі віками, часто одружувались з представниками іншого стану. Однак при народженні дитини чи створенні молодої пари в Метричній книзі Михайлівської церкви чітко вказувалось походження батьків, хрещених чи свідків. Наприклад, коли народжувалась дитина то в Метричній книзі записували: Марія, 13 (14) листопада 1899 року народилась, в дужках ставилось число хрещення. Батьки: казенний селянин Хома Тимофійович Сова та його законна дружина казенна селянка Марія Мануїлівна.

Хрещені: козак Михайло Олександрович Коломієць та казенна селянка Пелагея Хомівна Цікал.[36].

При одруженні записували так: вінчаються – козак Яків Михайлович Прохоренко і казенна селянка Ганна Григорівна Удовенко, православні, причащалися, перший шлюб.


32

Свідки нареченого: козак Данило Филимонович Швед та козачка Алестра Федотівна Саливон, православні.

Свідки нареченої: казенні селяни Василь Федорович Штефан та Калістрат Вовк, православні.

Або, вінчаються – казенний селянин Лаврентій Тимофійович Сова і казенна селянка Євдокія Михайлівна Заболотна, обоє православні, вінчані, перший шлюб.

Свідки нареченого: казенні селяни Филимон Лукович Григорець і Ігнатій Симонович Подолинний, православні.

Свідки нареченої: казенні селяни Лаврентій Михайлович Заболотний і Макар Трифонович Тимошенко, православні.

Обряд вінчання провели: священик – Андрій Андрієвський; диякон – Павло Заболотний; псаломщик – Порфирій Трипільський. Троє цих людей здійснювали службу в Михайлівській церкві Сошникова з 1880 по 1912 рік. До цього службу вели священики Іван Верховський і Фома Сладієвський. [37].

Шановні односельці, відстежити ваше походження можна за даними Метричних книг Михайлівської церкви с. Сошникова. Вони зберігаються в Центральному державному історичному архіві України ( далі ЦДІАУ) у місті Києві.

Революційні події 1905 – 1907 років у Росії вплинули на суттєві зміни в житті селян. Царський уряд прийняв низку законодавчих актів спрямованих на руйнацію общинно-подвірного господарювання. Вони дійшли і до нашого села.

В 1913 році в Сошникові проживало 427 ревізьких душ (перебували на обліку, сплачуючи податки) казенних селян. В їхньому загальному користуванні знаходились польові землі, луги, ліс, а саме:
33

• 2933 десятин 2089 кв. сажнів придатної землі; • 63 десятини 1410 кв. сажнів непридатної землі; • 261 десятина 852 кв. сажнів під садибами;
• 1547 десятин 338 кв. сажнів орної землі; • 833 десятин 1562 кв. сажнів лугів;
• 61 десятина 1108 кв. сажнів лісу;
• 230 десятин 629 кв. сажнів вигону;
• 63 десятини 1410 кв. сажнів під пасовиськом;
• 44 десятини 1415 кв. сажнів під пасовиськом спільно з козаками.

Під час Столипінської земельної реформи, відповідно до прийнятого в 1910 році закону, всі землі громади казенних селян було порівно розподілено між 427 ревізійними душами. Кожний казенний селянин, який сплачував податок, а це був голова сім’ї, отримав у наділ 6 десятин 1137 кв. сажнів землі (близько 7 га) і ставав повновладним її господарем. Випас, вигін і ліс залишалися в колективному використанні. [38].

Дані щодо призову на військову службу казенних людей та їхніх земельних володінь вибрані автором із двох унікальних документів: Свідоцтва про явку для виконання воєнної повинності Якова Ігнатовича Олишевця, видане 9 червня 1893 року та Акту, що засвідчував його право на володіння землею, виданого в 1913 році. На той час село Сошників входило до Єрковецької волості Переяславського повіту Полтавської губернії. Обидва ці документи знаходяться в домашньому архіві Олишевця Петра Юхимовича. Шановний читачу, перегляньте домашні речі, може і ваші родичі мали такі документи.

Столипінська земельна реформа дала право усім членам сільської громади виходити із общинно-подвірного господарювання і ставати власником своєї землі. Цим
34

правом скористались мільйони українських селян. Вони брали позику у Селянському Банку, викупали у поміщиків розрізнені куски землі, об’єднували їх у індивідуальну власність і переїздили жити на хутори. Кількість середняків та заможних селян зростала, але цей процес загальмувався з початком Першої світової війни та воєнними діями громадянської війни, що точились на теренах України з 1914 по 1921 рік. Війна, також, вплинула на приріст населення, однак в лютому місяці 1918 року в Сошникові проживало 2874 осіб чоловічої та жіночої статі. [39].

Завершення громадянської війни принесло в сім’ї селян не тільки спокій, але й довгоочікуваний наділ землі. Землі, що раніше належали сільським поміщикам, радянська влада розподілила між сошниківцями. Кожний член сім’ї отримав близько 2-х гектарів. Селяни активно включилися в господарську діяльність, але не у кожного з них була сільськогосподарська техніка для обробки наділу. Тому у двадцяті роки частина селян об’єдналась в Товариство спільної обробки землі (ТСОЗ) “Червоний плугар”. Одним із його засновників був мій прадід Сова Хома Тимофійович. Нова економічна політика проголошена більшовиками в 1921 році дала можливість селянам зміцнити свої господарства. Життя почало налагоджуватись, та все зламала колективізація.

Після встановлення радянської влади відбулись певні зміни в адміністративно-територіальному устрою країни і Київщини. 27 квітня 1921 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВЦВК) Переяславський повіт із Полтавської був переведений до складу Київської губернії. В 1923 році відповідно до Постанови ВЦВК проводиться нова реформа адміністративно-територіального устрою. Цього разу перейменували повіти у округи, а волості у райони і

35

зменшили їх кількість. В Україні було створено 111 районів замість 247 волостей, які організаційно ввійшли до 7 округів, що замінили 14 повітів. Тоді село Сошників увійшло до новоутвореного Рогозівського району, як і вся Єрківецька волость. У районі було обрано райвиконком, а в селах сільські ради. Уже в 1927 році Рогозівський район розформували. Село Сошників ввійшло до Бориспільського району, а Єрківці до Переяславського району.[40].

Незважаючи на величезні збитки, понесені в роки Першої світової та громадянської воєн у 1926 році в Сошникові налічувалось понад 500 хат. У них мешкало 3150 громадян, а разом з хуторами Гути (нині лісгосп), Закаранці (Солонці), Демиденково, Левади (Обірки), які входили до Сошниківської сільської ради – 3296 осіб.[41].

За часів дії нової економічної політики (НЕП) з 1921 – 1929 рік село почало відбудовуватись і розширюватись. Хутори влились до складу села.

Під час колективізації (1929 – 1932) в селі було створено три колгоспи. Перший – в 1929 році. Його назвали “Перебудова”. Спочатку він об’єднав 17 сільських господарств з повним усуспільненням. Пізніше колгосп охоплював сошниківців, які проживали на масивах Підгайці, Лебедівка, (межує з Підгайцями), Солов’ївка (межує з Обірками), Середівщину (центральна частина села) і господарства селян за Святим болотом. Головою колгоспу був обраний Мироненко Охрім Лукович. Другий колгосп – “Іскра”, створено в 1930 році під час суцільної колективізації. Цей колгосп об’єднував мешканців масивів Кирички, Зелений Гай, Гути, Солонці, Глейки та інші. Колгосп очолив Ждан Юхим. На Підгайцях діяло Товариство спільної обробки землі, але під тиском місцевої влади воно розпалось у кінці 1930 року, а його

36

члени ввійшли до колгоспу “Перебудова”. В кінці 1932 року колгосп “Перебудова” було поділено на дві частини і створено колгосп “8 Березня”. До складу колгоспу ввійшли сошниківці, які проживали на масивах Підгайці, Обірки, Лебедівка. В 1933 р. колгоспники своїм головою обрали мого прадіда Сову Хому Тимофійовича.

В тридцяті та сорокові роки ХХ століття три страшні явища прокотились чорною хвилею по всій Україні і по нашому Сошникову. Це були:

• суцільна колективізація 1930 – 1932 років;
• голодомор 1932 – 1933 років;
• війна з німецько-фашистськими загарбниками 1941 – 1945 років.

Наслідки цих явищ трудно, навіть уявити. Вони перекалічили долі людей, не залишили в безпеці ні одну сільську родину, посіяли горе і смуток в сім’ях.

Суцільна колективізація не тільки спустошила людські господи і відібрала у селян землі, позбавила їх споконвічної мрії стати вільними, заможними господарями на своєму наділі, але ще й посіяла довголітні суперечки між тими селянами, хто здійснював колективізацію чи скористався її наслідками і тими сім’ями, які постраждали від її свавілля.

Голодомор – від недоїдання і неймовірних страждань у 1932 – 1933 роках померло в Сошникові близько 400 дорослих і дітей. Про це буде вічно нагадувати майбутнім поколінням людей спеціальний меморіал встановлений на кладовищі. Там на гранітних плитах викарбувані прізвища 350 сошниківців різного віку, на жаль не всі, померлих голодною смертю.


37

Війна не тільки розрушила встановлений життєвий уклад, а й забрала життя кожного сьомого жителя села. В центрі Сошникова у меморіалу захисникам Вітчизни на гранітних плитах значаться прізвища 406 чоловіків, теж не всі, переважно віком від 18 до 50 років, які загинули в роки війни. Це: близько 400 матерів і батьків не дочекались своїх синів з війни; майже 400 жінок села залишились вдовами війни; понад 400 дітей стали сиротами і ніколи не відчули батьківської підтримки. За два роки фашистської окупації села німці та поліцаї закатували і розстріляли 34 наших односельців, примусово вивезли в Німеччину 57 молодих хлопців і дівчат, де вони стали остарбайтерами…

Після війни село почало відбудовуватись. Сільські колгоспи то об’єднували, то роз’єднували, або включали до складу радгоспів сіл Мирне і Старе. Так, в 1950 році 3-ри колгоспи об’єднали в єдиний – імені Я. М. Свердлова, а на Підгайцях і в Іскрі залишились колгоспні бригади. В 1960 році село приєднали до Старинської птахофабрики, пізніше до новоствореного радгоспу “Сошниківський” з центром у селі Старе. Сошниківці на чолі з головою сільської ради Петром Юхимовичем Олишевцем вели активну роботу по створенню радгоспу з центром у рідному селі. Зрештою, у 1988 всі землі Сошникова об’єднали у радгосп “Іскра”. Радгосп очолив хороший організатор і господарник Олександр Ліченко, село почало розвиватися прискореними темпами. Тоді у Сошникові проживало близько 3 тисяч осіб. Після трагічної смерті директора радгоспу селяни на сході своїм рішенням перейменували центральну вулицю села, від Старого до центру, з вулиці В.І.Леніна на вулицю Олександра Ліченка. Це рішення затвердила сесія сільради.



38

З розпадом Радянського Союзу Україна отримала незалежність (1991). Верховна рада молодої держави прийняла кілька законів спрямованих на реформування сільського господарства. Серед них: Закон України “Про колективне сільське господарство” і “Про порядок паювання земель”. Згідно цим законам землі і майно, що перебували у колективній власності, розпаювали і наділили кожному сошниківцю, який працював у колгоспі чи радгоспі, по 3,4 гектару. Працівники інших установ отримали по одному гектару землі. Майно теж оцінили і видали сертифікат, де зазначалась доля кожного працівника чи пенсіонера. Кілька років селянам потрошку сплачували по майновим сертифікатам і з великими труднощами міняли сертифікат на “Державний акт на право власності на земельну ділянку”.

Отримавши землю, чимало сошниківців спробували самостійно вести господарство, а

Опубликовано: 2018-04-08 12:07:41
Количество просмотров: 2558
Комментировать публикации могут только зарегистрированные пользователи. Регистрация / Вход

Комментарии

Добрый день, уважаемые читатели.
Презентую Вам свою новую страницу на данном сайте, в связи с утерей доступа.
Моя новая страница: http://udovenko.avtor.me/
Комментарий написал(а): udovenko /2018-06-16 12:59:06